Класний керівник: Мердак Наталія Анатоліївна
Координатор: Панова Ірина Валеріївна
ФОРТЕЦЯ СВЯТОЇ ЄЛИЗАВЕТИ ТА ІНОЗЕМНА КОЛОНІЗАЦІЯ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ (третя чверть ХVIII ст.)
Стаття присвячена дослідженню взаємозв’язку іноземної колонізації Південної України та виникненню й розвитку фортеці святої Єлизавети, котра в третій чверті XVIII ст. стає військовим та адміністративним центром південного степового регіону.
Ключові слова: іноземні переселенці, колоністи, гусари, фортеця святої Єлизавети, Південна Україна.
Проблема дослідження історії іноземної колонізації південної України в другій половині XVIII ст. не нова для історичної науки. Проте, дослідники переважно акцентують увагу на міграційних процесах, кількісному й етнічному складі населення, взаємостосунках переселенців із місцевими жителями . Але ж інспіровані російською владою колонізаційні процеси сприяли не лише міжетнічним процесам, але й виникненню та розвитку в південному регіоні міст. З іншого боку, дослідники міст традиційно присвячують більше уваги питанням, пов’язаним із міською реформою 1870 р., а проблеми історії міст та органів їхнього управління середини XVIII ст., на жаль, вивчені недостатньо. Такий стан, за справедливим визначенням А.Н. Семенова, “является наследием стереотипа исследования дореволюционных либеральных историков-государствоведов конца ХІХ – начала ХХ вв.” Досить цікавими є дослідження еволюції міст, які виникли з поселень біля фортець, збудованих у середині XVIII ст. на південних рубежах Російської імперії. Одним із таких міст був Єлисаветград (сучасний Кіровоград), котрий виріс із форштадту фортеці святої Єлизавети. Безпосередньо історії цього міста присвячено надто мало досліджень, найбільш вагомими з яких є історичний нарис міського голови О. Пашутіна та частина тому, присвяченого Кіровоградській області в серії “Історія міст і сіл Української РСР” . Деякі матеріали містяться в працях О. Шмідта , О. Дружиніної , В.Тимофієнко та ін.
Традиції залучення іноземців до військової служби в Російській імперії сягають часів Петра І. Особливо це стосувалося представників поневолених Портою православних народів, котрих переважно залучали до служби в гусарських командах. Саме з іноземних вихідців згодом формувалися гусарські полки, які набули широкого розповсюдження в російській армії у період правління Єлизавети Петрівни. У першій половині XVIII ст. були створені та розміщені в Україні 5 таких полків: Сербський, Угорський, Грузинський, Волоський та Молдавський. Поселеним був Сербський, інші, як указував академік В. Шишмарьов вважалися польовими . Вони мали різний чисельний склад, але всі були некомплектними.
У середині XVIII ст. Російська імперія розпочала посилену колонізацію своїх південних районів. Цей процес хронологічно збігся із посиленням угорського впливу в Австрії унаслідок боротьби Марії-Терезії з Фрідріхом ІІ й утисками сербів–граничан. Ці події спровокували значні міграційні процеси сербів до Російської імперії на початку 1750-х років після схвалення урядом Єлизавети Петрівни звернення групи сербських офіцерів на чолі з полковником І. Хорватом про переселення до Російської імперії й створення гусарського полку кідькістю в 1 тисячу осіб. Перші групи граничан прибули до Києва в жовтні 1751 р. Із І. Хорватом до Російської імперії мігрувала незначна кількість сербських вояків. В історіографії зустрічається різні дані, щодо їхньої кількості, переважно називається 218 осіб. Російська влада присвоїла полковнику І. Хорвату чин генерал-майора й доручила створити на Півдні України для сербських переселенців військово-землеробське поселення – Нову Сербію. Під неї царат виділив територію 200 на 30 верст у районі рік Синюхи, Великої Висі, Кагарлика, Тури, Кам’янки, Березівки, Омельника й Дніпра. Виняткове право селитися на її території отримують вихідці з Молдавії, Валахії, Македонії та Сербії, а місцеве корінне українське населення переселяють далі на південь . Нова Сербія початково мала складатися із двох поселених полків: Гусарського й Пандурського, кожен з яких охоплював 20 рот, розміщених по шанцях .
Незважаючи на те, що планувалося заселяти Нову Сербію переважно сербами, що було відображено й у назві цього військово-адміністративного утворення, усе ж переважну частину переселенців склали вихідці з дунайських князівств Молдавії та Валахії. Так, зокрема, 1754 р. вони становили 78 % переселенців . Незначна кількість сербських мігрантів, насамперед була викликана перешкодами австрійської влади. Російські посли свідчили, що “сербов облагали дополнительными налогами и пошлинами, не разрешали продавать недвижимую собственность, препятствовали вывозу членов семей и слуг” .
Згідно із сенатською інструкцією 1752 р., переселенський рух до Нової Сербії координував генерал-майор артилерії І.Ф. Глєбов, котрий уважався також її головним командиром. Для захисту південного кордону Нової Сербії, згідно з указом Єлизавети Петрівни генерал-майору Івану Хорвату від 11 січня 1752 р. будується фортеця св. Єлизавети: “Для обороны во всяком случае от нападения неприятельского новопоселяемых их гусарских и пандурских полков жилищ позволяется в пристойном месте при оных по рассмотрению определённых от нас к тому поселению персон с общего с вами, генерал-майором Хорватом, согласия сделать в нынешнем году земляную крепость, которую имяновать “Крепостью святыя Елизаветы”, а в той Крепости по сделании оной быть нашему коменданту бригадирского рангу и под его ж ведением учредить во оной гарнизонную канцелярию и в гарнизоне содержать там из ладмилицких полков потребное число с переменою, по рассуждению нашей Военной Коллегии” . Для спорудження цієї фортеці, як зазначає В. Тимофієнко, рівнинне місце “на возвышенном правом берегу Ингула, на расстоянии около 200 саженей от реки избрано под руководством генерала И.Ф.Глєбова” . Незважаючи, що офіційною датою закладення фортеці вважається 18 червня 1754 р., однак в історіографії трапляються й інші думки щодо датування заснування цієї фортеці. Деякі дослідники вважають, що її було закладено 1752 р. чи 1753 р. . Проте, 1802 р. члени Єлисаветградського міського магістрату вказували, що “крепость Святыя Елизаветы по указу блаженныя и вечно достойныя памяти Государыни императрицы Елизаветы Петровны изданному 1752-м начало своё восприняла в 1754 годах” . Ця фортеця згодом стає центром Новослобідського козацького полку, який був створений для “облаштування українців, які виселялися з цих земель, припинення їхньої безконтрольної міграції, охорони кордону та створення надійного буферу між Новою Сербією і Запорожжям” . Фортеця святої Єлизавети стала головним опорним пунктом для Нової Сербії, мала захищати її із фронту, а на флангах цю роль відігравали Архангельськ на р. Синюсі та Мишурин Ріг на р. Дніпрі.
Окрім цього, фортеця святої Єлизавети стає адміністративним та військовим центром російського імперського впливу в південному регіоні. Тому цілком логічно, що серед усього комплексу проблем, розв’язання яких покладалося на коменданта цієї фортеці або російських високопосадовців, які перебували в ній, значне місце посідали питання іноземних переселенців: болгар, волохів, греків, македонців, молдаван, сербів та ін. Ураховуючи, що представники підвладних Порті християнських народів володіли турецькою мовою, їх часто використовували як перекладачів, розвідників та кур’єрів до урядовців Оттоманської імперії. Так, наприклад, 1755 р. після загострення російсько-турецьких відносин у зв’язку із створенням Нової Сербії та будівництвом фортеці святої Єлизавети генерал-майор І.Ф. Глєбов відправив з листами до буджацького сераскер-паші в м. Білгород на р. Дністер капрала Молдавського гусарського полку Івана Херескула, котрий успішно справився із цією місією .
На клопотання коменданта фортеці святої Єлизавети бригадира Муравйова сенатським указом від 14 серпня 1761 р. змінюються правила для заселення Ново-слобідського козацького полку, котрі мали сприяли переселенню іноземних вихідців до Південної України. Так, зокрема, в указі підкреслювалося, що “Бригадир Муравьев представляет, что живущие в Польше из давних лет и помещенные с Молдавскими Волохами, у него бригадира явясь, объявляли, что желают выходить целыми слободами, и всякую службу продолжать, не требуя казенного кошта, только с тем, чтобы не отданы были Хорвату; того ради ему Муравьеву оных Волохов по их желанию принять, и в казаки определять, поселяя их обще с Малороссиянами на отведенной для этого казацкого поселения земле” . На території фортеці святої Єлизавети містилася Новослобідська полкова канцелярія, коменданту фортеці належало розглядати “между тех козаков… партикулярные споры, а особливо в отведенных им землях” . Якщо ж його рішення не влаштовувало сторони конфлікту, то вони мали право звертатися до київської губернської канцелярії.
Переселенці до Російської імперії на початку 1750-х р. приймали підданство й складали присягу на вірність російській цариці в Санкт-Петербурзі, згодом в Києві, а після побудови фортеці святої Єлизавети – в ній. Так, зокрема, згідно з ордером генерал-поручика Наришкіна, у травні 1763 р. в гарнізонній канцелярії фортеці святої Єлизавети було прийнято до російського підданства й приведено до присяги серба – вихідця із цісарської області Арсенія Ракічевіча, який мав служити в гусарському полку Івана Хорвата .
Разом із фортецею святої Єлизавети розвивався форштадт (міщанська слобода) біля неї, де також поселялися іноземні мігранти. Так, зокрема, у квітні 1757 р. там мешкали у власних будинках волохи Петро Стефанов (відставний капрал Сербського гусарського полку), Федір Яковлєв та Іван Семенов (відставні Молдавського гусарського полку) . Окрім них, у міщанській слободі мешкали греки, вихідців із Криму: Федір Костантієв (мав власний будинок), Антон Христофорович (мешкав у будинку ратмана Дмитра Мишуровського), Апостол Дімітрієв та Дмитро Лазоров . Загальна кількість населення форштадту фортеці була наступною:
Таблиця 1
Населення міщанської слободи фортеці святої Єлизавети у квітні 1757 р.
Категорії мешканців Осіб
Міщани, котрі мали свої будинки та подвір’я 95
Міщани, котрі жили в чужих дворах 21
Інших міщан 11
Греків 3
Іноземних торгівців, які здійснювали торгівлю в найманих коморах 14
Вихідців із розкольницьких слобод у Польщі 5
Разом 149
Цікаво, що укладачі “Именного списка сколько крепости Святой Елисаветы в мещанской слободе жительством состоит мещан”, підсумовуючи дані, серед іноземних вихідців виділили лише греків. Форштадт біля фортеці святої Єлизавети 1764 р. став центром Єлизаветградської провінції Новоросійської губернії. Для заохочення переселення до форштадту фортеці святої Єлизавети влада надає пільги купцям і ремісникам та грошові позики іноземцям.
Незважаючи на різноманітні заходи владних інституцій щодо колонізації південного степового регіону, все ж темпи заселення цих територій були не достатніми. Генерал-аншеф Панін, доповідаючи Катерині ІІ у березні 1764 р., наголошував, що на цих теренах кількість цивільних мешканців (обивателів) лише “не много превосходнее” військових . Тому при реформуванні управління Південної України та створенням Новоросійської губернії у березні 1764 р. царат акцентує особливу на посиленні колонізаційних процесів за допомогою іноземних вихідців. Переселенцям надавалися землі, грошова допомога й звільнення від сплати податей строком від 6 до 16 років . Ці заходи дещо прискорили міграційні потоки до Єлизаветградщини, етнічний склад якої був наступним: українці – 65,37%, волохи (молдавани) – 15,40%, росіяни – 12,66%, серби – 3,22%, поляки 1,56% . Так, зокрема, якщо в межах Єлизаветградської провінції, 1762 р. мешкало 24 627 осіб чол. статі, то 1764 р. – 32 571 особа чол. статі . Особлива увага урядовців приділялася організаторам масових переселень до регіону, так званим вербувальникам. Вони мали змогу отримати офіцерське звання й автоматично – дворянський стан людям різноманітного походження або заробити більш високе звання тим, хто вже мав офіцерський чин. Так, зокрема, законодавець встановлював наступні норми:
Таблиця 2
Співвідношення кількості завербованих до військової служби в Новоросійській губернії іноземців та отриманням звання
Військові звання Кількість завербованих осіб
Майор 300
Капітан 150
Поручик 80
Прапорщик 60
Вахмістр 30
Зрозуміло, що не всі з переселенців бажали вступати до військової служби, тому в разі якщо вербувальник приводив цивільне населення, то для отримання вищеназваних чинів він мав завербувати вдвічі більше осіб.
Значних демографічних збитків південному степовому регіону завдали кримські татари під час набігу 1769 р. Тоді лише в Єлизаветградській провінції загинуло та потрапило до полону 3144 особи, було спалено 1900 хат, 4 церкви, 3 вітряки, 1 гуральня . Тому уряд вирішує розмістити на цих теренах новий Молдавський гусарський полк, сформований 1769 р. з волохів, молдаван, греків та представників інших підвладних Потрі християнських народів, які під час війни перейшли на бік російської армії. Історія згаданого військового підрозділу й заселення наданих йому територій тісно пов’язані з діяльністю Василя Лупула-Звєрєва (Василє Лупула). За успішні виведення єдиновірних народів, переважно вихідців із Дунайських князівств Молдавії та Валахії, Звєрєв отримав звання полковника й очолив новий Молдавський гусарський полк. Відомо, що В. Звєрєв не лише особисто займався вербуванням переселенців, але й мав широку розгалужену мережу агентів для цього, завдяки чому до Молдавського гусарського 1771 р. відразу переселилося 15 526 осіб . Документи свідчать, що вербувальники використовували будь-які методи для заохочення переселення, вдаючись навіть до відвертої брехні. Так, зокрема, Василь Звєрєв ще майором у жовтня 1769 р. перебуваючи у фортеці святої Єлизавети, звернувся від імені Катерини ІІ до волоського православного народу, безпідставно обіцяючи “вечно и по смерть никаких всем волохам будущих в фамилиях податей не платить” . Тому й не дивно, що багато хто, дізнавшись про реальні умови поселення, утікав за кордон. Так, наприклад, поручик Молдавського гусарського полку з форпосту на р. Синюсі Іван Підгорний, у травні 1773 р. доповідав коменданту фортеці святої Єлизавети полковнику артилерії Дувінгу про те, що з 15 роти (Вільшанки) капітана Ісаєва втекло 15 сімей волохів, які перебували на польській території і погодилися повернутися назад до 15-ї роти . Проте, щоб пропустити їх з Польщі до Молдавського гусарського полку через указаний форпост, треба було отримати відповідну резолюцію коменданта фортеці святої Єлизавети.
Після російсько-турецької війни територія імперії Романових значно розширилася, й фортеця святої Єлизавети втратила своє стратегічне значення. Однак, різноманітні пільги, котрі надавалися переселенцям, збільшили приток населення не лише до Єлисаветградської провінції, а й до форштадту фортеці. Поселення біля неї значно розрослося й 1775 р. “уже называлось Елисаветградом и получило права города” . Але то вже тема іншого дослідження.
(Авторське право захищене)
Немає коментарів:
Дописати коментар